Ще вчора була я висока, як вежа.
Здається, ще трохи - дістану зеніт.
І раптом, як вибух, - обвал і пожежа.
Розтрощений камінь - уже не граніт.

Руйновище віри, і розпач, і розпач!
Під попелом смутку похований шлях,
Зажурені друзі сахнулися врозтіч.
Посіяне слово не сходить в полях.

На те й погорільці, - будуємо хатку.
Над хаткою небо. А знов голубе.
Найвище уміння - почати спочатку
життя, розуміння, дорогу, себе.

Ліна Костенко

@темы: Костенко